Дурниця кидання зерна

ziarno1aІз серії "З Біблією вдень і вночі"

Данута Пекаж

______

 

Простий та глибокий коментар до притчи про сіяча. (Мк. 4, 1-32)

Ми, люди, маємо дивне розуміння цінних і незвичних речей. Цінними є предмети із золота тадіаманти, які лежать собі на музейних стендах незмінно від віків. Незвичним є комп’ютер, який будь-якої хвилини може остаточно відмовити у покорі ( я знаю, що говорю!)...

Напевно, ніхто з нас не зарахував би до цінних і незвичних речей ... маленьке зернятко, цей дивовижний «акумулятор», який володіє такою енергією, що паросток, який виростає з нього, уміє розколоти бетонні плити.

Ісус знав міць зерна і тому не вагався прирівняти до нього своє вчення і Боже Царство, яке Він увів у наш світ: цих двох непоказних реальностей про потужну силу впливу і розвитку. Посилається на  цей образ  у декількох притчах, над якими ми хочемо тепер  замислитися.

Погляньмо передусім на перший образ (Мк. 4, 1-9) - на притчу про сіяча. У цій притчі героєм є сам сіяч, а не зерно ( в оригінальному тексті не виступає навіть саме слово «зерно», вважається, що це є очевидним). Ця притча має щось спільне з відомими притчами про Боже милосердя (Лк. 15 – загублена вівця, драхма, марнотратний син).

Бо й тут Ісус виправдовується перед нами у своїх дивних звичаях: зі свого завзяття сіяння зерна Слова також на такому ґрунті, який з точки зору здорового глузду не обіцяє жодних надій на врожай. Очевидно, коли у вітчизні Ісуса звичайний землероб кидав зерна, наразі деякі з них потрапляли на скелястий ґрунт чи на дорогу, але тут все-таки не йдеться про звичайного землероба!

Як хтось сказав, Ісус має непояснювальну надію, що кожен грунт (читай: кожна людина) може прийняти зерно Слова і видати плід, Він нікого не перекреслює згори, ніколи не говорить: « З нього вже нічого не буде, немає сенсу трудитися».

Сіяч сіє, незважаючи на те, що його зусилля йде на марне, працює далі, бо знає, що попри все йому те окупиться; якщо хоч одне зерно (ніколи невідомо -  яке!) попаде на добрий ґрунт, видасть тридцятикратний, шістдесятикратний чи стократний урожай. Може, отже, ще трохи математики: якщо два зерна дадуть урожай стократний, то навіть якщо вкидання шести інших зерен виявиться даремним, землероб отримає двісті нових зерен.

І так поступово ми перенесли увагу з сіяча на зерна, які є «героями» другої частини притчі, тобто її пояснення через Ісуса (Мк. 4, 14 – 20) або, може, радше -  як твердять сьогодні коментатори – нової притчі, бо тут вже ми не зосереджуємо увагу на дивовижній щедрості сіяча, але на долі деяких зерен, залежно від податливості грунту.

Зауважмо першу несподівану річ: Ісус взагалі не говорить про тих, які не хочуть слухати Слово! Усі герої цієї притчі мають добрі бажання ( якими, як стверджує польське прислівя, вимощене пекло). Це страшно: лише одна четверта слухачів Слова дає плоди! (Очевидно, ці числові пропорції не слід сприймати буквально, але очевидно, що Ісус не має ілюзій, що більшість слухачів є податливим ґрунтом для Слова... до речі, хто пам’ятає, що Ісус сказав нам в Євангелії з останньої неділі?) Це є великий виклик до совісті тих, котрі маємо такий частий контакт зі Словом: чи має воно шанс зростання і плодоношення? Не треба великих переслідувань: досить звиклого болю зуба, щоб показати правду про нашу витривалість. Скільки  ж разів самі ми виявляємо, що різні «клопоти світу цього» (Мк 4, 19) кажуть нам перенести зустріч зі Словом на подальший план ( це може почекати, я маю тепер щось важливіше до виконання!)

Але Ісус і так терпляче чекає... і надалі сіє, у цій своїй незрозумілій надії, що «ще щось з нього/неї виросте». Бо якщо виросте, принесе великий урожай. Подумаймо, скільки людей притягнула до Бога мала Терезка, Йоан Павло ІІ...- люди такі, як ми, але люди, котрі стали добрим ґрунтом для Слова. Скільки ж святих здавалися за молодих років «скелястим підґрунтям» згідно з людською логікою, а все ж зерно Слова зуміло пробитися через зовнішню шкаралупу і  знайти під нею родючий ґрунт. Зауважмо, що зовсім не потрібно  бути великим фахівцем у екзегезі.  Досить бути «м’якою землею», а Слово «зробить своє  і Богові окупиться, бо одна людина, заслухавшись  Його голосом,  здатна збагатити світ більше, ніж найвеличніші генії науки чи мистецтва.

Слово «зробить своє» ... Але власне!  Тут ми торкнулися тематики другої картини, накресленої через Ісуса (Мк. 4. 26 – 29); картини дуже тривожної на думку деяких людей, бо тут людина, яка, здається,  має бути головним героєм після вкидання зерна в землю, нічого не робить, а часом навіть спить собі найкраще, очікуючи на час жнив, коли зможе зібрати врожай. Рідко трапляється у літературі, щоб головний герой спав, а якщо так, то темою є зміст його снів, про що тут не йдеться.  Насправді не людина тут є головним героєм, а знову ним є зерно і його внутрішня сила, незалежна від волі й зусилля людини. Роль людини по відношенню до зерна полягає в тому, щоб розмістити його у відповідному ґрунті, аби дозволити йому рости. Воно росте незалежно від того, чи людина «спить, чи наглядає вдень або вночі». Хіба, отже, Ісус заохочує нас до пасивності ( якого мене, Господи, створив, такого мене ти маєш!), якщо зерно Слова Божого, зерно Царства зможе зростати незалежно від наших зусиль? Чи ми повинні проспати життя згідно з думкою принципу: « Хто спить, той не грішить»?

Анітрохи! Ісус хоче нас уберегти перед великою спокусою приписування собі всіляких заслуг у розвитку Його Царства. Царство розвивається не тільки тому, що ми дуже стараємося про це, що вкладаємо в його розвиток багато праці й поту, чи також ми проводимо багато годин над вченими коментарями про Слово Боже, але також тому, що ... така є його природа, воно саме в собі має велику силу розвитку і вистачить йому знайти крихітку податливого ґрунту, щоб «випустило стебло, потім колос». Зауважмо, як Ісус наводить нам по черзі окремі етапи розвитку зерна Слово - Царство. Чому це робить? Щоб освічувати нас, що ми ще "на дорозі розвитку", що не слід знеохочуватися сумною статистикою, бо це мале Боже зернятко ще не показало в усій повноті, скільки умієКоли досягне повноти розвитку, надійде час жнив – на біблійній мові це картина остаточного часу, картина суду. Переконливим є те, що, коли збіжжя дозріває, землероб «зараз запускає серп». Землероб завершує жнива, щоб забрати врожай до свого зерносховища – подібно Ісус очікує з радістю, коли буде мати нас у себе як дозрілий плід розвитку Слова про Царство.

Це є, отже, також притча про терпіння: не зневірюймося, що Слово ще не змогло змінити нас ґрунтовно, це вимагає часу, зрештою наше «мірило зростання» не завжди сумісне з Божими категоріями. Колись певна побожна людина сказала мені цікаву думку, яка дуже пасує до обговорюваної через нас притчі. Те, що найважливіше в духовному житті, відбувається поза нашим контролем». Зерно росте і не питає нашої думки! Часом після певних плодів ми можемо спостерегти чудову дію Слова на нас. Хтось порівняв контакт із Словом до свого засмагання: ми проводимо увесь день на сонці й що? Спочатку без ефектів, але після декількох годин...

Таємнича, дивовижна сила зерна Слова, маленького, як зернина гірчиці, з якого виростає велике дерево (Мк. 4, 30 – 32). У середовищі, у якому жив Ісус, зернина гірчиці була чимось горезвісно малим, як для нас голівка від шпильки. Кожен бачив, як із зерен деяких ґатунків гірчиці, наприклад, гірчиці чорної, виростає кількаметрова рослина, на гілках якої можуть гніздитися птахи. Що означає цей останній образ? Одні воліють уникати будь-яких спроб алегоризації тих гнізд, стверджуючи, що ця загадка слугує лише підкресленню величини дерева, інші натомість вказують, що у біблійній мові гніздо є образом догляду, піклування, також про інші народи (був би це значить образ універсальності Царства).

Може, значить, варто звернути увагу на ці мізерні початки: на маленьке, сіре зерно, з якого згідно з людською логікою не повинно вирости нічого цікавого. Чи ж не так було із зерном Євангелія? Чи ж міг хтось повірти, що з цієї групи простих людей, які мандрували за Вчителем з Назарета, виросте міць, яка змінить біг історії світу?

Я дозволю тут собі на певний особистий спогад: коли якось молилася в прекрасній ватиканській Базиліці святого Петра, стала мені перед очима сцена, яка розігралася 2000 років тому біля Генезаретського озера: ось розмовляють між собою двоє чоловіків, зовсім не відомих у високих колах тодішнього світу, один рибалка, другий – тесля, який став мандрівним вчителем. Що ж великого у цій сцені, що могло б зацікавити істориків? Що ж великого в цих трьох словах: «Паси мої вівці»!? А все ж на фундаменті слів Теслі з Назарету спирається не тільки величезна базиліка у Ватикані, а також ціла будівля Церкви.

На закінчення віддаймо голос св. Павлу. Коли Павло прощається зі старшими Церкви в Ефесі, вчиняє доволі особливий акт довіри: «Передаю вас Богові й Слову його благодаті, що може збудувати і дати вам спадщину між усіма освяченими» (Дії, 20, 32). Зауважмо, що Апостол не говорить: я «рекомендую вам Слово, пильнуйте, щоб ви його не здеформували»!, але навпаки: я «доручаю вас Слову, бо це воно може вас збудувати, воно має силу освячення»! Хто як не Павло зазнав на собі чудову силу цього Слова. Бо що ж велике зробив Апостол Павло? Чи привів воюючі країни до укладення миру? Чи будував лікарні, дитячі будинки? Ні! Звичайно, зробив кілька див (має на своєму рахунку навіть воскресіння померлого), але самою істотою апостольської діяльності було щось відверто банальне: ходив і говорив... і говорив... і навчав...але це слово було таке «небезпечне», що на голову Павла летіло каміння, а пізніше більше сорока чоловіків зобов’язалися під прокляттям, що не торкнуться їжі, поки не вб’ють Павла. Це неймовірний парадокс: вороги Євангелія досконало відчувають силу Слова, відчувають «загрозу», що корениться в ньому, натомість так звані вірні твердять: воно їм набридає і люблять знаходити собі цікавіші розваги!

Слово здається нецікавим, як нецікавим здається дрібне, непоказне зерно... лише для тих, які не знають (або не хочуть знати), що станеться, коли воно знайде сприятливі умови розвитку...

 

Переклад Л.Г.